Струни/Том 2/Андрій Бобенко/Отаман

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Отаман.


То не вітер одинокий стогне по долинах,
То не пугач серед ночи плаче на руїнах,
То не хвиля реве, будить скелю нерухому
Що дрімає віковічно і добра нікому
Не приносить. То не чайка на степу кигиче,
І не ворон своїх діток на вечерю кличе.
То гукає пан отаман, день-у-день гукає.
Товириство до роботи голосно скликає.
„Ану, братці, кому любий дим своєї хати,
Кому краще заробити, аніж попрохати,
В кого руки не посохли, думка не тваніє,
Кому мила своя доля і своя надія;
Хто не хоче свою хату бачити в руїні,
Свою матір на морозі в латаній ряднині,
В кого серце в грудях бється, кому сила дана,
Кому гірко бути хлопом, а ще гірше паном, —
Ану разом всі до праці! Хто за серп, за косу!
Праця долю, праця волю і користь приносить,
Ану швидче, подивіться: нива висихає,
Вітер колос гне до долу, зерно вибиває.
А он хмара налягає, грім і град ударить...
Бережіться! Той ледащо, хто роботу барить!
Бережіться, буде лихо, підете з торбами,
Зостануться ваша хата й мати сиротами.
Ануж швидче, мої любі! І я вкупі з вами,
Що найважче робитиму власними руками“.

Так гукає пан отаман, і ні на хвилину
Не замовкне, його чутно на всю Україну.
І зісталась коло його купка невеличка,
Поставали, посідали, наробили крику.
Подивився пан отаман. „Щож це вас так мало?
Чом за працю не беретесь? Чого посідали?“
Не сказало товариство в відповідь ні слова:
Засмутилось і притихло, мов не стало мови.
І заплакав пан отаман, голос обірвався...
Утер сльози і за працю сам один узявся.

Струни. Антольоґія української поезії. Т. 2. Зображення №2.png