Весна, весна, годuна мuла,
Як гарно тu, як пuшно тu
Долuнu, горu звеселuла,
Скри̂зь-скри̂зь розкuнула квитu:
Усе кругом зазеленило!
Чого-ж очам моим немuло
Дuвuтuся на Божuй свит?
У мене серденько болuть,
А сльозu нuжуться на вии!
Се от того, що бач лита мои,
Ще раннии та молодии
Не бачuлu, не чуялu веснu!
О Боже, Боже мuлостuвuй!
Якuй соби я несчастлuвuй...
Навряд на свити є таки.
На що-ж мени си чорни кудри,
Яки так вьються в празнuк, в будни?
Вонu без радостu тяжки!
На що-ж мени си чорни бровu,
Колu не маю счастя, доли!
Як-бu ще змалечку давно
Вонu-б посиклuсь та злuнялu,
Все-б легче серденьку було,
И менше-б жалю завдавалu!
Так их и лuхо не бере, —
Вонu ви̂д лuха пуще вьються,
Им и дарма̀, що сльозu льються!
Так бровu колесом веде
Саме-ж те лuхо над очuма:
Се мабутu посмих його,
Що я бездольнuй сuротuна...
Ох щось на сердце налягло!
Пиду, паду я биля нuвu,
