хлипання, але все ще не знав, що таке сталося з його „сусідами“ і що воно значиться. Герман аж тепер пригадав собі Леона, про котрого за криком жінки та власним нещастям зовсім був позабув.
— А, коханий сусідо, — сказав він, зближаючись до Леона, — даруйте, але нещастя…
— Боже, що з вами сталося, — скрикнув Леон. — Ви бліді, як полотно, дрижите, ваша жінка плаче, що це таке?
— Ех, і не питайте, — сказав стиха Герман,— нещастя, мов грім з ясного неба, впало на наш дім, і то так несподівано, що я ще й досі не знаю, чи то все мені сниться, чи дійсна правда.
— Але кажіть же, Боже мій, і нема ніякої ради?..
— Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надія!
— Мертвого?
— О, так! Мій син, мій Ґотліб не жиє вже!
— Ґотліб! Що ви кажете! Чи це може бути?
— Пише зі Львова його принципал[1], що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.
— А тіло?
— Ні, тіла не найдено.
— Ах, то, може, він ще жиє!
— Тяжко, коханий сусідо! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я втратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!..
- ↑ Принципал — завідуючий, хазяїн.
