купи почали навіть палити на вогні таких, кого вважали ніби упирями.
І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як інші передмістя, чи то тому, що тут задхле та нечисте повітря помагало ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стиснені густо в одних хатах, легко одні від одних заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, вмирали серед глушини, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Скільки їх там перемерло — хто його знає. Котрі були маєтніші, повиїздили, при наближенню зарази, в гори, на здоровіше повітря, — але зараза й там дігнала їх, може лиш де сотий встиг вернути назад. Але в Германової матері грошей не було, зарібку не стало, не стало й хліба, нічого. Вона серед загальної тривоги валандалася попід хатою, без пам'яти від переляку й голоду, раз-у-раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибіг до неї і з дитячою цікавістю зблизився до того тіла, посинілого, покорченого, близького лютої смерти. Йому ще й нині живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безмежно болізний, перекривлений та змінений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тілі. Він тямить кожний її рух, кожне її слово в ті страшні хвилі вічної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, — материнська любов, хоч під грубою шкаралущею, не загибла в ній, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно впала на землю, а Герман бачив, як усі жили, усі сустави стягалися, то випручувалися судорожно, як вона дрижала
