Відня, а хоч без нього робота й не йшла повільніше, то прецінь робітники якось легше відітхнули, не видячи над собою тої вічної змори.
Одного рана, ще перед шостою годиною, кілька робітників сиділо на делинах та камінню, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили про це і про те, поки інші робітники сходилися. Ось прийшов і будівничий, оглянувся довкола і гостро крикнув:
— А що, всі ви тут?
— Всі, — відповів мулярський майстер.
— Зачинати роботу!
Один робітник закалатав. Зворухнулося усе на площі. Мулярі плювали в руки і брали опісля оскарби, кельні та молотки; хлопці та дівчата, найняті до ношення цегли, стогнучи, згинали плечі і накладали на себе дерев'яний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгі кілки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслі помахували блискучими топорами; трачі лізли на кобильниці; велика машина людської робучої сили зі скрипом, стогнанням та зідханням почала входити в рух.
Нараз вулицею від ринку надійшов ще один робітник, скулений, нужденний, схорований, і завернув на площу будови.
— Дай, Боже, добрий день! — сказав він слабим голосом, стаючи поблизу майстра. Обіздрівся майстер, поглянули й другі мулярі.
— То ти, Бенедю? Ну, що ж ти, здоров уже?
— Та ніби здоров, — відказав Бенедьо. — Нема коли слабувати; видите, мати стара, слаба, не їй мене заходити!
— Ну, а зможеш же ти робити, чоловіче? — спитав майстер. — Та же ти виглядаєш, як який небіжчик, куди тобі до роботи!
