Сікач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.
— Ггг! — гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помоста, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками… ще раз… ще раз… легше… легше… годі…
Регіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртовина. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. «Се моя мама», — мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно, ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. — Так, чотири досить, — сказав у її нутрі якийсь голос — не той попередній брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони — острі, різкі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений дерев'яними полінами по дерев'янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» — мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — чути було чимраз ближче.
— Я зараз! Я зараз! — шептала Регіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.
— Іду, йду! — мовила вона зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настілько, що побачила на яких десять кроків перед собою високу, згорблену стать тарабанщика, що, б'ючи праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.
