Він оповідав се байдужно, майже жартливо, навіть не почуваючи, яке огидливе вражіння виклика́в тим у свойого слухача. Євгеній сидів при столі, підперши голову долонею і зажмуривши очі; ні за що в світі він не був би глянув тепер у лице Стальському.
— Вкінці моя пані таки заговорила і, розуміється, підняла річ з такого боку, що замість поправити погіршила справу. Коли одного разу я прийшов із канцелярії і тілько що сів до обіду, вона випалила:
«Слухай, Валеріане, се не може так далі бути».
«Що таке?»
«Ти знаєш що. Або я твоя жінка, або ні».
«Ну, і що ж з того?»
«Мусиш відправити Орисю».
«Мушу?»
«Так, мусиш».
«Не бачу того мусу».
«Я не можу з нею жити в однім помешканню».
«Та й не жиєш. Ти жиєш у покою, а вона в кухні».
«Я не можу стерпіти, щоб вона довше була в кухні».
«Зле варить?»
«Не жартуй, Валеріане! Ти дуже добре розумієш, про що я говорю».
«А коли знаєш, що розумію, то знов я не розумію, пощо ти се говориш. Орися добра служниця, мені вона подобається, і я не бачу причини відправляти її».
«Значить, хочеш, щоб я забралася від тебе?»
«Також не бачу до сього ніякої причини. Недогода тобі?»
«Валеріане! Невже ти можеш так питати?»
«Бачиш, що можу, коли питаю. Та ні, не буду питати, а скажу тобі попросту, що не бачу причини, чого тобі злоститися. Ти заздрісна на Орисю?»
«Заздрісна? На Орисю?» — скрикнула вона, вміщуючи в тих словах стілько погорди, кілько лише у неї знайшлося на складі.
«А коли не заздрісна, то чого тобі треба?»
«Того, щоб ти вважав за жінку мене, а не її».
«Се від тебе залежить. Якби я при тобі знаходив більше приємности, то я б не шукав її в товаристві Орисі».
— Вона замовкла. Я думав, що, виговорившись, вона вспо-
