ja tê budu pomalenku řizá.»[1]. Я роблю своє діло помалу, спокійно, холодно, але їй від сього не лекше.
Євгеній не видержав. Він сплюнув і зірвався з місця.
— Пане! — мовив він. — Не знаю вашої жінки, але хоч би вона була собакою, ні, гієною, — то ще гріх би було так поводитися з нею.
Стальський ані на хвилю не змішався від сих слів. На його устах показався цинічний усміх.
— Ага, вам іще ідеалістичне молоко таки не обісхло на губах. От би ви пожили з нею, то й побачили б, чи можна інакше.
— Ну, ну, говоріть, як ви живете з нею?
— А як живемо? Спокійнісінько. Я до неї нічого, і вона до мене нічого. На першого я їй передаю стілько грошей, скілько треба на життя на місяць — ані цента більше; до решти моєї пенсії вона не має права. За хату, дрова, услугу плачу я сам. Зате одежу собі вона справляє сама із процентів свойого посагу. Що ж тут за тиранство? Що їй за кривда?
— Ну, а як проводите день?
— Звичайно, по-божому. Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці. Давніше у мене була сучка Фідолька, чудово розумна звірина, то я розмовляв з нею. Скажу було:
«Фідолька, якби ти знала, яка у нас сьогодні в суді цікава розправа розпочалася!»
— А Фідолька, мов справді цікава знати, скаче мені на коліна, лиже руки, дивиться в очі, і я зачинаю оповідати. Або іншим разом:
«Фідолька, до нашого міста приїхав театр. Сьогодні дуже смішну комедію виставлять. А що, і ти хотіла би побачити? Е, ні, я піду сам, а завтра розповім тобі».
— Коли що було не так зварене, як я люблю, звертаюся з докорами до Фідольки; коли жінка вийде з зав'язаною головою, я у Фідольки розпитую, що бракує її пані. Жінка заговорить, — я мов і не чую, тілько розмовляю з Фідолькою. Вкінці — подумайте собі! — жінка десь запроторила мою Фідольку, певно, отруїла її або втопила, і відтоді я не маю з ким розмовляти.
- ↑ [Не бійся, Марусю, я буду тебе помаленьку різати].
