перший ряд монголів, але не встав уже живий, ба, багато й до землі не долетіли живі, стрінуті в повітрі топорами молодців.
— Гурра! — закричали ті, радуючись. — Ану, другий ряд, скачи також!
Але другий ряд стояв над вивозом і не квапився скакати. Тугар Вовк побачив свою помилку і швидко вислав сильний відділ нижче, щоб із долини замкнути вихід вивозу.
— Тепер не втечуть нам пташки, — радувався він. — От уже мої ловці надходять! Ану, діти, далі на них!
Скажений крик монголів залунав у вивозі, тут же під ногами Тугара Вовка. Це був відділ, висланий горою навперейми; вниз вивозом він ударив тепер на тухольців.
— Вниз вивозом утікаймо! — скрикнули молодці, але один позирк переконав їх, що вся надія на рятунок пропала. При вході внизу чорнілася вже друга купа монголів, що йшла напроти них, щоб їх зовсім замкнути в тій кам'яній клітці.
— Аж тепер смерть наша! — сказав Максим, обтираючи об кожух забитого, при його ногах лежачого монгола, свій кривавий топір. — Товариші, сміло до останнього бою!
Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи останніх сил, ударили на монголів, і не вважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину і розбили їх ряди. В геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився, як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя
