на нього меланхолійно-солодкими очима, — що є якась надія? А що ж то за надія, коли вільно спитати?
— Ах, то делікатне діло! — гаряче промовила пані Олімпія. — Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеві… — і вона, добре обчислюючи ефект свого слова, через стіл протягла свою руку, не зовсім іще позбавлену красоти й еластичности, і м'яко стиснула нею костомахи, обтягнені поморщеним жовтим пергаміном, що становили руку о. Нестора. — Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний у товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знання, не служба, а красота й товариські таланти будуть основою його щастя. І подумайте собі, одна молода княжна, — прізвища не можу вам сказати, — смертельно влюбилася в нього. Вродлива, як ангел, а маюча[1]… Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край!
— Ну, то дуже гарно! Дай Боже щасливо!
— Певно, певно, що гарно; я з усього серця бажаю Адасеві поводження в тім ділі. Та все таки власне це діло робить мені величезний клопіт.
— А то чому?
— Бачите, в нашім стані такі діла не уладжуються так шасть-прасть. Тут із обох боків ідуть довгі пертрактації, переговори, иноді навіть формальні шпіоновання. Тут усе обдумується, обчислюється. І характери, і схильности та вподобання обох молодих, і їх життя,
- ↑ Маюча — багата.
