Максим перший отямився. В його серці, смілім і чистім, як щире золото, відразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемінилася в незламне рішення. Це вернуло йому всю смілість і певність поступовання. Приложивши ріг до уст, він затрубив радісно на знак перемоги. Тут же за стіною вивертів обізвалися роги Тугара й інших бояр. Звинна, як вивірка, Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, відтам оголосила цілому стрілецькому товариству свою пригоду і поміч, якої дізнала від Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним і інші бояри; Тугар довго держав доньку в обіймах, а побачивши кров на її одежі, аж затремів.
— І ти, ти, моя доню, була в такій небезпеці! — І він раз-по-раз обнімав доньку, немов боячись утратити її.
Потім він зліз у низ до Максима, що порався коло ведмедиці і коло молодих ведмедят. Молоді, що не знали ще свого ворога в чоловіці, муркотіли любенько в гнізді і бавились собі, мов малі песики; вони давали себе гладити руками і зовсім не боялися людей. Максим узяв їх на руки і положив перед Мирославою й Тугаром.
— Оце ваша здобич! — сказав він. — Ви чей же радо приймете в своїм домі таких гостей.
Згромаджені бояри дивилися то радісно на малі ведмедята, то зо страхом на вбиту ведмедицю, обзирали рани і подивляли силу й смілість Мирослави, що могла вдатися в боротьбу з такою страшною звірюкою.
— О, ні, — сказала, сміючись, Мирослава — без помочі оцього чесного молодця була б я тепер лежала так, як оця звірюка, пошарпана
