— Та не бійтеся, Гнате! Це вам так здається, а з нею нічого не сталося.
— Ей, єґомость! Я її знаю! Не та вона, що донедавна була! Щось там у ній кипить.
— Ну, ну, Гнате! Причинюєте собі самі гризоти й то надармо. Маланка мені як на сповіді говорила… Вона переді мною ніколи не брехала…
— А тепер не вірте! От зараз переконаємось! Я тепер власне від коваля йду. Щось мов замануло мене піти і ще раз поглянути на неї. Приходжу, кажуть, нема. Вибігла зараз по обіді, казала, що до старого єґомостя йде.
— До мене?
— Так і є. Каже: „єґомость казали мені прийти, щось мають зо мною говорити“. І пішла. То я, власне, для того прийшов і збудив єґомостя, щоби спитатися…
— Алеж вона в мене не була! Я її і на очі не бачив, як тільки там у ковалевім огороді.
— От і бачите! От і бачите! Біда моя з дівчиною, та й біда! — не то проговорив, не то простогнав Деменюк.
— Ну, ну, Гнате, це ще не така страшна біда. Могла піти десь між посестри, погуляти, побалакати…
— Та я то розумію, прошу єґомостя, — поспішно перебив Деменюк. — Все то може бути! Але пощо вона бреше? Це мене тривожить. Аджеж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала. Чи зле, чи добре, вона все мені було скаже, а вже так забріхуватись, це ніколи не було її звичаєм. Та й тепер нема потреби. Адже коваль держить її як рідну дитину. Схоче погуляти, чи між посестри піти, то він же їй не боронить. Пощо брехати і ще й вас у брехню втягати?
