голови бавляться аргументами. Між розумними людьми вони непотрібні. Риштовання непотрібне при готовій будівлі.
— Браво, Тадик, браво! Зачинаєш бути філософом! — скрикнув Адась.
— І то власне тоді, коли відкинув логіку! — злобно додав пан Калясантій.
— Моє profession de foi коротке й ясне: я шляхтич, рільник[1] і поляк. Значить, політика моя мусить бути шляхетська, аграрна й польська. Чи маю вияснити, що заключається в кожнім із тих постулятів?
— Можеш не мучитися, — вкинув п. Калясантій. — Це ще в XVIII віці вияснили Торговичани[2].
— Торговичани! — з сарказмом повторив Тадзьо. — То не джентльменський маневр, Кайцю! Назву цю окричали, кожний при цьому слові думає собі Бог зна що злого, зраду, продажність, підлоту… А за тим шумом пустого слова тратиться властивий змисл речі. Чи Торговичани хотіли того самого, що я хочу, чи розуміли так само нашу справу, як я розумію, цього ані я не знаю, ані ти не знаєш, ані ніхто з нас не знає. А таким словом ти тільки полошиш уяву слухачів і не даєш їх розумові нічогісінько.
— Браво, Тадик! Бравіссімо! — загукали паничі.
— Алеж це безсумнівний парламентарний талант.
