— Чи також кандидуєш із ним? — перебив д-р Альфонс.
— Зовсім ні! Коли вияснюю свої погляди, то не для жадного інтересу, а для того, що їх маю! Що недармо жив на світі, а додумався до чогось, а це, мої панове, не кожний може про себе сказати.
— Очевидно, йому здається, що говорить до своїх товаришів редакційних! — злобно замітив Адась. — Поцтивий[1] Кайцьо!
— Демократизм, мої панове, — докторальним тоном розпочав пан Калясантій, — це, на мою думку, скріплення, ублагороднення цілого народу. Так, демос, то не онтой хлоп лишень, не робітник лишень, не водонос лишень, не урядник[2] лишень, то ввесь загал, увесь народ, крім хіба пануючої династії. А що в нас, поляків, пануючої династії своєї нема, то можна сміло сказати, що ми наскрізь демократична нація, що ми всі демократи.
— Welche Wendung durch Gottes Fügung[3]! — здивувався наївно Дублянчик, але пан Калясантій, не перериваючи своїх виводів, тягнув далі:
— Що наш демос не є одностайна, безформна маса, рівно вимішене тісто, з котрого хто які хоче, такі коники може ліпити, це чей же розуміється само собою. За нами тисячелітня історія, і вона не пройшла для нас дармо. Ми не є демос примітивний, ми висококультурна нація з розгалуженими, зрізницьованими національними й суспільними елементами. Наш
