Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 13. Повісті (1960).djvu/54

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

мені так чудово на одну днину, а тепер мусиш на віки для мене померкнути! Прощай і будь щаслива!

— Ні, годі мовчати, — сказала нараз Мирослава, рішуче обертаючись, — я не померкну для тебе, молодче, я буду твоя.

Тугар Вовк, мов остовпілий, дивись на свою доньку і вже аж тепер не знав, що йому робити.

— Доню, а це що ти кажеш! — скрикнув він.

— Те, що чуєш, таточку. Віддай мене за Максима! Я піду за нього.

— Дурна дівчино, це не може бути!

— Спробуй, а побачиш, що може.

— Ти в гарячці говориш, доню, ти перелякалася дикого звіря, ти недужа!..

— Ні, таточку, я здорова і скажу тобі ще раз, і кленусь перед онтим ясним сонцем, що цей молодець мусить бути моїм! Сонце, будь свідком!

І вона взяла Максима за руку і гаряче прилипла устами до його уст. Тугар Вовк не міг отямитися, не міг здобутися на один рух, на одно слово.

— А тепер, молодче, йди домів і не лякайся нічого. Мирослава присягла, що буде твоєю, і Мирослава зуміє додержати присяги. А ми, таточку, спішімо до дому! Онде в долині наш двір, а ось і наші гості надходять.

І сказавши це, дивна дівчина взяла безтямного з диву батька за руку і пішла з ним долі горою. А Максим довго ще стояв на місці, очарований, щасливий. Вкінці прочунявся і, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю, так, як молилися його діди й прадіди, як моливсь потай і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов до дому.