— Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки ранений не дістався до неволі.
— Оце ти добре сказав, не знаємо тільки, чи це правда.
— Як не знаєте, то й не мішайтеся в те, чого не знаєте.
— Постій, боярине, не насміхайся над нашим незнанням. Постараємось переконатися. — І за тим словом Захар устав і, звертаючися до громади, сказав:
— Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугара Вовка?
— Чули.
— Чи може хто свідчити за ним або проти нього?
— Я можу! — озвався голос із народу.
Мов стрілою поражений, стрепенувся боярин на той голос, і перший раз уважно з якоюсь тривогою поглянув на громаду.
— Хто може свідчити, нехай вийде перед громаду і свідчить, — сказав Захар.
Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Це був Митько Вояк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на кулі[1], розповідаючи страшні вісти про монголів, про битву над Калкою, про погром руських князів і про смерть тих, що дісталися до неволі, а потім під час обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких монголи засіли до учти. Він, Митько, також був у тій битві в дружині одного боярина і разом з ним дістався до
- ↑ Куля — дерев'яна нога, колодка.
