В очах його читати б рад,
Чи все старому тут у лад,
Чи все зробив він так як слід,
Щоб ласкав був брикливий дід.
А як старий скінчив свій спів,
То кум несміло річ повів:
„Спасибі, кумцю, вам за глас!
Та щиро я благаю вас,
Вділіть ту позичку мені, —
Я все віддам ув осені.“
Пазюк о стіл б'є кулаком.
„Чи дармо в тебе я дяком?
Не штука то мій глас хвалить!
Кажи горілки ще долить!“
Скрутився кум, неначе в'юн,
Горілку в жида і тютюн
На борг бере, на стіл кладе,
Знов Пазюка просить іде:
„Вже ж, кумцю, вас я третю ніч
Частую за пустую річ,
Щоб сотку в позичку дістать. —
Ви ж обіцяли нині дать.“
Розгнівався на це Пазюк
І повну чарку кинув з рук.
„От ще голяк! От ще жебрак!
До мене промовляє так!
Сто срібла, — це великий гріш!
Узять візьмеш, віддать — хоч ріж!“
„Я ж, кумцю, позичав у вас,
І, тямите, віддав на час.“
„Віддав! Віддав. А може й ні.
А скільки то було грізні!
Та що вже там! Хай страчу сам!
Як обіцяв, то певно дам.“
І мовить кум: „То дайте ж тут!
Ось свідки є, горілку п'ють.“
