Гадаєте, що Бог про теє дбав,
Чи там сто люда заб'ють, або двісті,
Чи хлоп о три дні більш робити буде?
Якраз Господь перед таким би ділом
Знаки такі нам посилав! Та й що то
Війна? Війни й заповідать не треба,
Вона вже є, ми родимось, живем,
Мремо в війні. Хіба ж не чули пісню:
Нема добра та й не буде,
Була війна, та й ще буде.
Брат на брата ворогує,
Сестра сестрі смерть готує,
Син на батька ніж підносить,
Донька мамі смерти просить.
От де війна правдива, найстрашніша,
Щоденна, люта! Що там проти неї
Всі війни з Турком, Німцем, Москалем!
Замовкли всі й понурились. Так нагло
Звернув розмову Сень на другий бік.
І хоч не раз подібні вже слова
Вони від нього чули, та про те
Тим дужче їх ударили вони.
І не до сміху їм було, бо кожний
На собі сам їх правди доконався.
— Це правда! Як вовки голодні в лісі,
Так мир хрещений сам з собою їсться.
Одні хапають з-перед других, рвуть,
І друть і кривдять. От мій господар.
Хоч і який багач, а злакомився
На моїх п'ять кривавих ринських[1]: взяв
І відтягнув мені з заслуженини,
За те, що скочило теля в полонку
І затонуло.
