В Бразилії ми теж зазнали зла;
Пропасниця лиха на нас зайшла.
Три місяці чекали ми на квіти:
Три хлопи вмерли тут і три кобіти[1].
П'ять хлопців до услуг продали ми,
А сім дівчат пішло в такі доми.
Про хлопців досі ми не мали вісти,
Дівчата раді: є що пити й їсти.
Що ж ще писать вам? Тут новин не гук[2].
П'ять душ нам досі вмерло від гадюк.
Тут по лісах блукають дикі люди,
Б'ють наших і їдять. І нам мабуть те буде.
Та може дасть нам Бог іще підняться:
Було нас сорок, є ще вісімнадцять.
Одно лиш жаль, що вже по-руськи тут
Молиться ні балакать не дадуть.
На нас у місті крикнув Кандзюбинський:
„Nie wolno tutaj gadać po rusinskij“!
„Tu polski kraj i polski bóg i kròl!
Po polsku gadaj albo gebe stul!“[3]
Га, що ж, коли так гострий ферлядунок[4],
Хай буде й так! Який нам тут рятунок?
Цим кінчимо. Прощайте! Ждіть від нас
Звісток, як нам заблисне ліпший час.
