Ось гадина на сонці вигрівавсь,
Метелик треплесь, медом дише цвіт,
А по верхів'ях тиха дума ходить, —
Одно тут лоно і вбиває й родить.
В той ліс як часто я літав думками,
Коли було нестерпно між людьми!
Тут дикими втішався я квітками,
Тут віддихав я повними грудьми,
Тут доторкавсь тремтючими руками
Великих тайн: хто ми і пощо ми?
Тут силогізмів сіть думок не ловить,
Природа серцю щиру правду мовить.
І був той ліс мені як рідна мати,
Що вцитькує тривогу навісну.
У спеку клав під тінь розкішну спати,
І свистом дрозда знов будив зі сну…
Я плакав, як прийшлось його лишати,
І шлях верстать по груді та терну.
Я знав: хоч де кораблик мій приб'ється, —
Найкраще тут минуло й не вернеться.
І я пішов. Літа йшли за літами…
Я сивію, вогонь згасає мій…
Чимало сил потратив я без тями,
Чимало я похоронив надій!
Лиш ліс отой пахучими вітками
Махав мені, бринів, мов мушок рій,
Що п'є, мов сонця блиски золотаві, —
Так він все свіжий був в моїй уяві.
Сьогодні я вернув. Мене додолу
Зігнуло невідрадних сорок літ;
Пройшов життя тяжку, жорстоку школу,
І коштував знання чудовний плід,
І душу з мрій обдерту, наче голу,
З пожежі виніс я в холодний світ,
