Усе нових докидує полін.
Здобув успіх — куди там гомоніти,
Що ран і сліз і праць коштує він!
А впав у бою — люто зціпиш зуби
Й не тямиш обсягу своєї згуби.
Ліс мовив:
Еге, війна! Вона й мене скосила!
Обдерла, зжерла всю мою красу.
Я ж гордий був! Моя живуча сила
Оперлася гризьким зубам часу;
Так много бур, вихрів, снігів зносила,
Що думалось мені: я все знесу.
Аж смерть гриба старого — стид сказати —
Була сигналом до моєї страти.
На схід від мене тямиш палац білий
На горбі? — Князь старий там проживав.
Я й десять сел, що вкруг мене обсіли,
Його були. „Мій ключ“ — він нас так звав.
І доки жив, хоч як сини клептіли,
Мене рубать не дав, не продавав:
Йому я спомин був його княгині, —
Аби він жив, я б ще стояв донині.
Весь вік його був сплетений зо мною:
Малим гуляв по моїх він стежках;
Потім ганяв з стрільбою за сарною,
Вправляв свій кріс на кабанах, вовках;
Потім не раз з княгинею-жоною
Й веселим гуртом тут на лови тяг,
Аж раз після веселої забави
Княгиню вбиту винесли з гущави.
Була прегарна ще, хоч вся студена,
Згас блиск очей, навіки голос стих;
Шовкова сукня кров'ю обагрена,
Солодкий усміх на устах застиг;
