У саме серце кулею ражена
Без болю вмерла, нагло, в один миг.
Хто, як, за що скосив це гарне тіло,
На все лишилось темним цеє діло.
Шептали: смерть сама собі зробила,
Бо жить з князем не хтіла, не могла,
Бо не князя, а іншого любила,
Але благань його не прийняла;
Натомість інша чутка доводила,
Що зрадила князя, йому була
Та зрада звісна, і що він з любови
Й розпуки їй криваві справив лови.
Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий
Його звезли зомлілого домів;
Весь похорон княгині сумовитий
В нестямі він лежав, в огні горів;
Нездужав довго, їздив води пити,
Зів'яв, ізгорбивсь, мовили — вдурів:
Не вірив, що вона убита з кріса,
Все ждав, що верне, певно верне з ліса.
Він скаженів, коли хто смів згадати
Про смерть її; весь палац, кожна річ
На поворот її все мали ждати:
Світити світло в спальні кожну ніч,
Стелити ліжко, у вазон вкладати
Букети свіжі, нагрівати піч;
На новий рік, на вродини, йменини
Багаті дари він складав княгині.
А гарний день настане, князь в заранню
Таємно схопиться і в ліс біжить;
Під дубом стане, кличе: „Маню! Маню!“
Надслухує, зідхає, жде й дрижить.
„Я не сержусь! Вір мойому коханню!
Вернись! Як в раю, в парі будем жить!
Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?“
