От там то раз його й знайшли мертвого.
Гей, то були веселі похорони!
В князя сини — два славні гультяї,
На батьківське добро, немов ворони,
Накинулись, та й ну ділить паї!
Ще за князем не продзвонили дзвони,
А вже вони ревли, мов бугаї,
В покоях рились, скрині розбивали,
Жидам убрання, меблі продавали.
Спішилися й мою красу продати,
Та не було на дерево ціни;
Прийшлося знехотя гульвісам ждати,
Хоч шарпали вірителі; вони
Не дармо й ждали: мали будувати
Залізницю в тій стороні з весни, —
І те вдало князьке ім'я свячене,
Що шлях пройшов якраз поперек мене.
Весна прийшла, а з нею враз багато
Людей, возів і коней і сокир;
І гомін був і спів, немов у свято,
І стук і плач бентежили мій мир;
Мов різаком напів мене розтято,
І біль мене пронизав вдовж і вшир,
Як в моїм серці висікли провали,
І станцію й дворець[1] побудували.
Ще раз зима прийшла снігами вбрана,
Ще раз весна пахуча зацвіла;
Моя — здавалось — заживає рана,
І на просіках свіжа брость росла.
Лиш та залізна гадина погана
Щодень свистіла, грюкала й ревла;
Я знав, що це моя нехибна згуба:
Вона мене згризе, як черви дуба.
