Весною ще вона мені примчала
Дарунок — щоб не бачив я таких!
Вона, що про культуру так кричала,
Мене зробила свідком сцен гидких.
Людськая кров із рани тут дзюрчала,
Я ссав її; від корінців тонких
Аж до вершин смертельна дрож пробігла
Мене: й моя це, знати, смерть настигла.
Й настигла! Ледве осінь листя здула
З моїх берез і грабів і осик,—
Уже змія залізная ревнула,
І залунав брудного люду крик,
Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула
Рука пень в пень косила мов сітник:
Тут стоси клали, там кору здіймали,
Лупали, терли, дерли і ламали.
Якби ти знав, як мучивсь я в ту пору!
Як день і ніч стогнав я, рув[1] і вив!
На рубачів щоночі слав я змору,
Жалібним зойком їх зо сну будив.
І не один, підводячися вгору,
Тремтів, христився, ледве дух ловив,
І мовив: „З нами Дух Святий! Неначе
Жива душа де при сконанню плаче!“
Не я так плакав. Та дарма, ніхто ще
лачем своєї долі не відпер.
П'ять літ мене трощили, наче трощ'е,
Аж тим зробили, чим я став тепер.
А скористали? Слухай і про те ще!
Один князьок в delirium[2] умер,
Другий збанкротивсь, служить десь при банку,
А жид згорнув мільйони, мов сметанку.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 16. Поезії (1958).djvu/185
Ця сторінка вичитана
