Плакучі іви скупчились, мов змора, Довкола неї, з боку в'яз сідий Глядить понуро, гнеться осокора И поскрипує; патлатий мох рудий Понависав на пнях замість окраси, І творить розбійницькії гримаси. Оттут пани спинилися під в'язом, Оглянулись довкола, а потім Самі по собі позирнули разом, Мов ті злодії, що в храму святім Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазой Бог місця те, що зробиться в крутім Моменті? Хвилька їх проймав жахом* — Ще хвилька, й злочин піде своїм шляхом. „Панове, — мовить провідник, суворий, Високий пан з подзюбаним лицем,— Вам звісні пан Євгеній, пан Григорій, Що тут стають на себе одинцем; Не наша річ входити в суть історій, Що завели їх на цей шлях правцем. Мотиви — їх річ; наше діло в нормі, Щоб все в порядку сталось і по формі. „Умови вже усталені. Панове Супірники, чи хто жадає змін? Ніхто не хоче. Чи вже все готове? Дістане відмірять! Лікарю! Де ж він? Струмент в порядку? Ось оружжя нове! Набить при всіх. Панове, мій поклін! На місце! Чи обом однако ясно? Команда: три! і вистріл рівночасно“. Здавалося, весь ліс в цей мент фатальний З тривоги дух у собі притаїв. А потім „три!“ і ляскіт моментальний, Мов згірдно плюнув демон цих гаїв. І ледве тихий відгомін печальний 186
