Поповз і, не добігши до країв Старого лісу, десь заглух в деберці, Як глухне спомин у зрадливім серці. Оба супірники ще мент стояли, Простигши праві руки наперед; Та ось Євгеній став немов зів'ялий, З руки нечутно випав пістолет; Під ним коліна враз задилькотали, Вид вгору, мов слідив пташиний лет, За груди лівою рукою ухватився, І важко враз додолу покотився. Всі ахнули. Григорій, наче свічка, Стояв недвижно. Лікар ось підбіг До вбитого… Небіжчик. Наче річка Кров з рани грає… Ох, якби ж я міг Спинити!..“ „ Пощо ? Живо вовча тічка З ним зробить лад. Благий йому нічліг! Ходім, панове! Бог по правді судить. Хто в пітьмі ходить, той в пустині блудить“. Оттак Григорій різко та студено Сказав і перший до двірця подавсь. „Що!—скрикнув лікар,—алеж це страшенно! Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!.. Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо На руки… Житиме!“— „Е, ти б стидавсь Таке балакать“—буркнув хтось із купи,— „Чи гробарі ми, щоб носити трупи?“ „Покинь його! Нехай собі здихає!“ Сказав другий.—„Ходи, на поїзд час!“ „Панове!—лікар в розпачу гукає,— Це ж варварство! Це підлість! Я на вас У суд подам 1“ Та годі! Вже втихає Стук кроків їх. До вбитого ще раз Нещасний кинувся і кров спиняє,— Той дише ще, та видно, що конає. 187
