Потис мороз, вітри ревуть І сніг поля вкриває; В безлюдній віллі все ще чуть: Бреньчить щось і співає. Блукає голос серед стін Захриплий з віщих трудів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! „Бодай ся когут знудив!“ П'ять день хуртовина ревла, На шостий день ослабла; Всю віллу снігом замела, І Ванда закоцябла. Та дух її на місті тім Щоночі ще марудив: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! „Бодай ся когут знудив!“ Минуло много, много літ! Де гай був, нині зілля; Заріс кропивою весь слід, Де та стояла вілла. Та в глупу північ в місті тім Чуть бренькіт страхопудів: Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! „Бодай ся когут знудив!“ Чого ж та бідна душенька На місці тім заклята? Чого покутує, немов Убила маму й тата? І чом ту саму пісню всім Небіжечка співає? Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім! — Бо іншої не знає.
