III Гдась вопіющаго во пуетман. Було це три дні перед моїм шлюбом. У чистім полі я пшеницю жав. Був південь. Я спочити сів під дубом, В душі ж мов світляний алмаз дрижав. І враз почув я голос невимовний, Той голос, що його лиш серце зна, Для вуха тихий, але сили повний, Що душу розворушує до дна. „Ще поки ти почався в лоні мами, Я знав тебе; заким явивсь ти в світ, Я призначив тебе перед царями И народами нести мій заповіт“. І мовив я: „О, Пане, глянь на мене! Простак убогий, молоде хлоп‘я1 Хто стане слово слухати невчене? Кого наверну, розворушу я?“ І мовив голос:„Від оцеї хвилі Ти мій. Про все, чим досі був—забудьі Усе покинь, вір тільки моїй силі, Мої слова нехай тебе ведуть, „А що сумнився ти в мойому слові, Так знай: нікого не навернеш ти; Мов стріли б'ються о щити стальові, Так твій глагол о серць людських щити. 223
