І я безсильний, хорий, і утома, Мов млинове каміння, тисне грудь, — Бездомний — я бажав би бути дома, В теплі бажав би, в щастю відітхнуть. Я, що так довго, гаряче кохаю І за любов знайшов погорду й глум, Бажаю хоч на хвилю бути в раю, Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум. Обнять тебе, до серця пригорнути, Із твоїх уст солодкий нектар пить, В твоїх очах душею потонути, В твоїх обіймах згинуть і ожить. Та дощ січе, скрипить обмокле гілля, Вихри ревуть: „Дарма! Дарма! Дарма!“ І заревло скажене божевілля У серці: „Ні! Чи ж виходу нема? „HiJ Мусить буть! Не хочу погибати, Не знавши хоч на хвилечку її! Хоч би прийшлось і чорту душу дати, А сповняться бажання всі мої!“ І чую, як при тих словах із мене Обпало щось, мов листя, мов краса, А щось влилося темне і студене— Це віра в чорта, віра в чудеса. 89
