і заперла дух у грудях. —• зимний піт лице покрив. Він зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис від Афонської гори. Глянь, з Афонської затоки звільна барка випливає, із отіненого плаю ген на сонячний біжить. Турчин баркою кермує, в барці контуші козацькі і шапки червоноверхі, — бризка золото з весел. Ах, посланці з України! В старця серце стрепенулось, і в тривозі і в нетямі худі руки він простяг. „Стійте! Стійте! Заверніться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам! „Стійте! Стійте! Завернітесь!“ Та дарма! Не чують крику. І по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. І ламає руки старець, і болюче серце тисне, і перед хрестом на камінь він кидається лицем. „О, Розп'ятий! Ти ж лишив нам заповіт отой найвищий:
