Раз цар один на ловах заблудився
Посеред гір і не було нікого
При нім, щоб з ним хоч словом обмінився.
І зголоднів. А мав з собою много
Їди, та страва в рот йому не йшла,
Бо він обідать звик серед шумного
Кружка жінок і слуг. Та ось з села
Далекого пастух іде до стада,
І стежка повз царя його вела.
І цар зрадів. „А ось мені розрада!“
І крикнув пастуху: „Здоров був, брате!
Будь тут мені як вся дворян громада!
„Ходи, сідай зо мною враз снідати,
Бо не привик я їсти сам один.“
„Здоров був, царю!“ — став пастух казати.
„Не може твій покірний селянин
Снідать з тобою. Це йому не слід.“
„Не може?, — скрикнув цар. — „З яких причин?“
„Бо запросив мене на свій обід
Ще старший цар від тебе, цар безодні,
Цар неба і землі, цар на весь світ.
„Я, царю любий, піст держу сьогодні.“
„Га, добре діло!“ — мовив цар. — „Та знай:
Я цар, оба ми втомлені, голодні…
