Квітки й стрічки червоні й сині, й золоті, І срібні й чорні; висять їх ряди-ряди В безмежних залях, так обширних, як ввесь світ. От там то танцювать! Хор. А е танцюри там? Ф о р к і я д а. Найкращі! Свіжі хлопці, кучерявії! З них пахне юність. Паріс тільки пах оттак, Коли зближавсь до королеви. Г е л є н а. Знов верзеш Не те, що слід. Останнє слово нам скажи! Ф о р к і я д а. Це скажеш ти. Коли промовиш ясно: так,— То зараз будеш в мурах замку. Хор. О, промов Оте слівце, спасай себе і нас при тім! Г е л є н а. Що? Я б боялась, що король мій Менелай Збереться на жорстокість, щоб убить мене? Ф о р к і я д а. Чи ти забула, як калічив люто він Твого Деіфоба, що брат був Парісу І по смерти його наперся тебе, вдову, За себе взять і жив з тобою? Вуха й ніс Відтяв йому і інші члени — страх згадать1! 1 В поемі Квінта Смірнейського про упадок Трої оповідається, що Менелай убив Деіфоба п'яного в ліжку; про його страшне калічення згадує Вергілій у Енеїді (VI, 494—7). 136
