Що лиш на пробу,—та прийму її. Сповню судді найперший обов'язок, Щоб вислухать підсудного. Що скажеш? Вартовий Лінцей. Дай клячать, глядіть на неї, А там — жить, чи гнить хоч нині Бо вже вічний раб я цеї Богоданої княгині. В ранці ждав я, щоб, мов студня Там на сході світло трисло, Аж нараз мені з полудня Дивне сонечко заблисло. І туди вп'ялися очі: Замість гір, долин, доріг Замість неба, дня і ночі Лиш її я бачить міг. Маю очі бистроглядні, Мов той рись в гущавині, Та тепер несамовладні Мов в тяжкім, понурім сні. Чи ж я знав, що є зо мною! Шпиль? вежа? заперті брами? Мла опала, а за млою Ця богиня перед нами! В неї впивши груди й очі Ссав я блиск її погідний; Ця краса, що світ морочить, Осліпила зір мій бідний. Я забув свій довг, присягу, І мій ріг мов занімів. Вели вбить мене, нетягу,— Та краса втіша ввесь гнів.
