Г е л е н а. Карать не смію лиха, що сама Я наробила. Ох, яка ж зла доля Несе мене, що всі серця мужчин Дуріють так, що не зважають ані На себе, ні на що святе! Боги, І півбоги, і демони й герої Хапають, зводять, рвуть сюди й туди, Виборюють мене і водять блудом. Одна я колотила світ, ще більше Роздвоєна, тепер потрійна, навіть Почвірна знов несу нещастя й горе1. Пусти цього добрягу! увільни! Його оплутав бог, то це ж не ганьба! Лінцек відходить. Ф а в с т. Здивований, царице, бачу тут Цільну стрільчиху, вціленого звіря; Тут бачу лук, що випустив стрілу, Там раненого. Стріли свищуть далі І в мене б'ють; я чую, як пірнаті Вони фуркочуть скрізь по замку й вежах. Що я тепер? Нараз ти збунтувала Мені і найвірніших; мури ті Непевні вже. Боюсь, моє вояцтво Тебе, поборницю непобориму, Призна гетьманом. Що ж мені робити? Хіба себе і все, ніби моє, Тобі віддати. Тут у стіп твоїх Свобідно, вірно признаю це, пані, * і1 Подвійною була тоді, коли була рівночасно в Трої і в Єгипті, потрійною, коли надто в сні являлася Ахілеві, тепер вона почвірна, явившися з Гадеса. 144
