Цей край до тебе серцем обертавсь, Тобі складав свій найкращий цвіт. Ввесь світ є твій, тобі він поклонявсь, Та рідний край люби понад ввесь світ. І хоч найвищі ті шпилі скалисті Морозні й сонце їх не зогріва, То нижчі скали вже в зеленім листі, Для звинних кіз там зілля є й трава. Скрізь нори б'ють, шумлять униз потоки, Зелені збочі, полонини й яр; Сотки горбів щербатих, крутобоких, І тонкорунних повно там отар. Купками, звільна, обережно пнеться Рогатий скот на стрімкії плаї; Та захист має він, як доведеться, В сотках яскинь склеплених у скалі. Там Пан царить і Німфи лісовії Вогкий, оброслий заселяють звір, А з дна гілясті дерева густії Тужливим гіллям тягнуться в простір. Це пралісиі Дуб батько цупко вритий Могутні конарі геть розгина, 1 клен гнучкий, солодким соком ситий, Стріляє вверх, мов тягару й не зна. В тиші тінистій з матірної груді Ссе молоко дитина і ягня, І овоч тут, рівнин дозріла страва, І мід з дуплавого сочиться пня. Утіха не щеза ніколи звідси, На щоках радість сяє, на лиці; Безсмертний кожний тут на своїм місці, Вдоволені й здорові тут усі. 154
