Залі, залі і подвір'я!.. Там в задумі я блукала. Та нараз у тих яскинях, що за сміх почав лунать? Зирк я! Аж тут хлопчик скочив з лона мами до вітця, А від батька знов до мами; пестощі, солодкі речі, І пусті любовні жарти, втішні оклики і сміх Раз-по-раз в слух мій б'ють. Голий геній безкрилатий, ніби Фавник, та без звірства Скаче на твердую землю; та земля, немов опуку, Підбива його угору, а за другим, третім скоком Він до стелі досяга. Лячно кличе мати: „Можеш, кільки хоч, собі скакати, Та літати стережися; вільний лет тобі не даний“. Також батько вірно просить: „Уземлі живая сила, Що тебе підносить вгору; пальцем лиш землі діткни, Зараз сили наберешся, як той син землі, Антей“. І він вискочив на купу скал оцих, а із крайочка Знов на другу, далі, далі, мов підбивана опука. Та нараз в щілині диких звалищ кам'яних він щез, І здавалося, пропав там. Мати плаче, батько тішить, Я стою в страсі без мови. Враз яка ж то знов поява! Чи там скарб лежав укритий? У квітчастому убранню Він явивсь наново нам. Кутаси звисають з рамен, треплються стяжки на груді, о руці ліра золотая—нестеменний Феб малий! Так на шпиль виходить втішно, на сам край; дались ми диву, 157
