Хилиться кожний до нього і кожний хотів би з ним жити Як лиш та гарная стать мав ще й товариську принаду. 155 Певний я, що наш юнак підшукав собі гідну дівчину, Що на будущіТ дні дасть в життю йому радість і втіху, (Тилу жіночу свою зужив йому в вірну підмогу. Статнеє тіло таке заховав напевно і душу Чистою; юність черства Тй щасливую старість віщує" 160 Але аптекар сказав по короткій задумі розважно: „Позір заводить не раз! Поверховості вірить не можна. Бо вже нераз я пізнав, що правдиве старе те прислів'я: Поки з знайомим новим не з'їси корець солі доволі, Доти не знаєш його; тільки час забезпечити може, 165 Чи довіряти йому і чи приязнь між вами тривкая. Тож ми поперед всього розпитаймо в людей оцих добрих, Що її знають давно, і послухаймо, що вони скажуть“. .Цю обережність і я похваляю",—відмовив священник. Лджеж ми сватаєм тут не собі; комусь сватати—трудна річ". 170 3 тим подалися вони чужосільному війту назустріч, Що, своїм ділом занятий, ішов до них по дорозі. Зараз до нього сказав пан-отець обережно й розумно: .Слухайте, бачили ми одну панну—онтам у городі. Під яблунею сидить, для дітей одежину готовить 175 3 ношеного полотна, що, напевно, в дарунку дістала. Нам до вподоби вона, І здається, вона не плохая. Знаєте дещо про ню? Ми питаєм без наміру злого“. Зараз звернувся туди і в город подивився начальник, 1 відповів: .Вона звісна вже вам. Те, що ось розказав вам 180 Про смілий подвиг, який учинила відважна дівчина, Вхопивши меч і своїх захистивши перед ворогами, Власне вона це була! По ній видно, що сильна й здорова, Але ж і добра не менш; свояка бо свойого старого Там доглядала до смерти, а вмер він з тяжкої гризоти 185 Задля містечка біди і тих напастей, що ми терпіли. Тихо і стійко знесла вона біль по ще тяжчій утраті Судженого свойого, благородного хлопця, що в першім Пориві смілих думок, забажавши свободи святої, Сам до Парижа пішов і там смерти добився страшної, 190 Бо як удома, так там наступав проти зла й самоволі*. Так сказав війт, ті ж оба попрощались і благодарили. Порох дуката добув—скільки мав срібняків у мошонці, Перед годиною все те роздав милосердно та щиро Вигнанцям, бачучи їх, як стяглися сумними рядами— 195 Війтові дав він і йому сказав: „Поділіть це даяння Поміж потрібних, і бог хай помножить даяніе благо!“ Але спротивився війт і сказав: яНе такі ми ще вбогі! 214
