135 Радить, як мало його зимне слово потрапить влекшити В серці терпіння, що нам насилав високая доля. Ви тут щасливі собі й втішні, й жарт вас не може ранити, Але у хорого біль викликав і дотик найлекший. Ні, не поможе мені, хоч би я й удавати навчилась. 140 Хай виступав сейчас, що піянійше б мій біль побільшило І щоби, може, мене в тихо жручу недолю вігнало. То ж прощавайте всі тут! Я не лишуся в вашому домі, Геть заберусь і піду своТх близьких убогих шукати, Що їх лишила в біді, собі вибравши ліпшую долю. 145 Це в мене рішено вже, і тому я вам можу признати Те, що у серці своїм я б інакше на все заховала. Гірко діткнув мене жарт пан-отця, не тому, що я горда И надто чутлива, як це неповинно у служниці бути; Але їй богу тому, що у серці чуття ворухнулось 150 До молодця, що всім нам порятівником нині явився. Як на дорозі мене він покинув, то з думки моєї Він не сходив, і мені все ввижалась щаслива дівчина, Що, може, в серці своїм ховав її, як наречену. А як зустрів він мене при криниці, то вид його втішив 155 Так мене, мов би мені який ангел із неба явився. Радо пішла я за ним, коли він мене в службу наняв лиш, Та мов серце мені говорило—признаю одверто — Йдучи сюди, може, я колись можу його заслужити, Як у вас дома зроблюсь необхідною помічницею. 160 Ах, та тепер тільки я бачу всі небезпеки, в які я Впала, прийшовши сюди жить так близько з таємно коханим. Я почуваю тепер, як далеко убогій дівчині До молодця а багачів, хоч була б вона й найпорядніша. Все те сказала я вам, аби серце мов ви пізнали, 165 Що лиш припадок вразив, та мене знов привів він до тями. Цього ж бо мусіла ждать я, ховаючи скриті бажання, Що незабаром у дім приведе він собі наречену, 1 як могла б я тоді виносити таємнії болі? Щастям була мені осторога й щасливо відкрила 170 Тайну у груді моїй ще тепер, поки лік в на лихо. Все те сказала я вам. А тепер хай ніщо мене в домі Тім не спиня, де стою засоромлена лиш та тривожна, Визнавши явно любов і свою нерозумну надію. Ані та ніч, що вкрива усю землю тяжезною тьмою, 175 Ні гуркіт грому, який чую вже, не задержить мене тут, Ані уливний той дощ, що на дворі так сильно лопоче, Ані рев бурі. Все те я зносила нераз у сумному Вигнанню нашому, де вороги ще гонили нас 8ЛІЇ. 228
