1 я виходжу тепер, як нераз виходити привикла, 180 Гнана струєю часу, полишаючи все за собою. То ж прощавайте! Не час довше гаяться. Все вже скінчилось“. Мовила так і назад до дверей подалася сквапливо. Свій тлумачок, що сюди принесла, держучи під пахою. Вхопила мати нараз обома раменами дівчину, 185 І обіймаючи стан, з чудом-дивом отак закричала: „Гов, а це що таке знов? І пощо ті даремнії сльози? Ні, я не пущу тебе! Та ж ти, суджена мойого сина*. Але піднявся отець із обуренням і на дівчину Сплакану скоса зирнув і промовив слова неласкаві: 190 .Ось що, нарешті, мені за мою поблажливість велику Прикрість найгірша паде саме в час, коли день закінчився. Бо не люблю наді все сліз жіночих і пристрасних криків, Де хоч лиш дрібка ума все б могла до ладу допровадить. Годі мені довше ще на ті фохи та шльохи глядіти, 195 Що лиш замішання там викликають звичайно й безрадність. Угомоняйтесь самі, а я йду до постелі. Добраніч!" І обернувся як стій і подався до спальні своєї, Де було ліжко, в якім він привик враз із жінкою спати. Але вдержав його син і, благаючи, ось що промовив: 200 .Тату, не кваптеся так і не майте гніву на дівчину! Я тільки винен всьому, що замішання тут учинилось, Що неждано пан-отець побільшив його підступом своїм. їЛовте, пан-отче! Я ж вам все повірив у свойому ділі! Не побільшайте гніву та тривоги! Зробіть кінець всьому! 205 О, бо не мав би до вас на будуще я стільки пошани, Як би злорадно ви тут поступили, не чесно й розумно!* Тут усміхнувся пан*отець і промовив поважно й весело: .А яка мудрість могла те прекрасне признання у цеї Доброї панни добуть і відкрити нам так її душу? 210 Чи ж не відразу твій страх відмінився у розкіш і втіху? Мов і признайся ти сам! Бо чи треба чужих ще пояснень?" Виступив Герман і їй ті слова щиродружні промовив: „Мила, не жалуй тих сліз, ані того хвилевого болю, Бо вони щастя мов доповнили й твоє, як бажаю. 215 Дівчину гарну оцю з чужини не на службу наймати Я до криниці прибув, лиш свою їй любов об'явити. Ах, та несмілий мій зір не міг бачить прихильності в твоїм Серці, а бачив лише чуття приязні в твоїх очицях, В дзеркалі тім водянім, де вітались ми в тихій криниці. 220 В дім запровадить тебе, це вже щастя була половина. Та доповнила його ти тепер! Будь щаслива на віки!* Тут позирнула вона зі зворушенням теплим на нього, 229
