О, леле! Болі незлічимі Насіли нас! Ввесь люд хоруе, І нікому допомагати, І нікому відважно стати, Щоб нас від лиха боронить. Бо ні земля не родить плоду, Ані жінкам в часі породу Ніхто не може ради дать, І в муках біднії конають. І наче птахи бистрокрилі, Бистріш, ніж вогняні язики, Летять їх душі к берегам Західним, де вечірній бог царює. Без ліку в місті гине люд. Дрібнії діти на землі Лежать померші без призору, А матері й жінки-старушки На ступнях вівтарів лежать І зойком, криком з всіх сторін Несеться до богів благання, Несесь пеан отой жалібний, Неначе бурі рев важкий. О, золота Завеса доню, Пошли ж нам усміх свій сердечним. Свою святую благодать 1 Благаю й Ареса страшного, Що нині без спіжевих збруй, А в огнянім плащі на мене Посеред зойку-крику йде — Нехай іде від мене, хоч В велике ложе Амфітріти !, Хоч у відлюдні дебрі там Вокруг Тракійської затоки, Бо ж в ясний день він забирає 11 Морг (І в. Ф р.). 244
