(Та вдарила судьба його у тім'я!),— Тепер за нього я, немов за батька, Впімнусь і що лиш можна, все порушу, Щоби дістать до рук убійцю Лайя, Що син був Лабдака, внук Полідора, Кров Кадма і Агенора старого. А хто не вчинить так, як я казав, Тому — молюсь богам — нехай земля Не дасть ні зерна, жінка хай не вродить Дітей! Він сам хай згине від оцеї Зарази, або й гіршою ще смертю! А вам і прочим всім кадмейцям, що На цеє згідні, хай могуча Діке На поміч буде й другі всі боги! Хор. О, пане, твій тямуючи проклін, Ось що скажу: не я його убив, Ані вказать не вмію вбійці. Феб, Що нам прислав цей вирок, мусів би Вказать і того, хто зробив це діло. Е д і п. Це правда. Та хто ж може змусить бога Сказати те, чого сказать не хоче? Хор. Ще друге б я сказав, що я міркую. Е д і п. Хоч би ще й третє, не вагуйся мовить. Хор. Міркую, пане, що цареві Фебу Всевидінням найближчий є Тейрезій. 247
