Збентежена, у сіни, обома Руками рвучи на собі волосся, Так зараз кинулась в супружу спальню. Як лиш ввійшла, знутра замкнула двері І кликать почала Лайоса, мужа Давно покійного, і споминати Колишній плід, що смерть йому завдав, А з нею, матір'ю, в огиднім зв'язку Дітей нещасних сплодив. Проклинала Те ложе, на котрім собі на горе Від мужа—мужа, від дітей—дітей Породила. Який по тих риданнях її конець був, я й не знаю вже. Бо це Едіп, ридаючи, надбіг; І годі вже було нам додивлятись До неї бідної, бо лиш на нього Гляділи ми, як бігав сам не свій. „Меча, меча подайте 1“—біжучи Кричав до нас, і „Де е жінка? Ні, Не жінка, де е мати, що його И дітей його в однім носила лоні!“ Скаженому, знать, з демонів котрийсь Вказав дорогу, бо ніхто з людей, Що там стояли, й не поворухнувся. Ревучи дико, мов хтось вів його, Він до дверей припав подвійних, вирвав З завіси довбані замки й ввірвавсь До спальні. Тут уздріли ми царицю В повітрі звислу на міцному шнурі. Побачивши її, нещасний цар Завив страшенно й зашморг відв'язав. Коли ж ця бідна на землі лежала, Страх вимовить, що сталося тоді! З її одежі золоті шпильки, Що їй прикрасою були, він вирвав, Підніс і пхув собі в обидві оці, 302
