Ще й кричу чи: „Коли не бачили, Ким я їй був, як з нею я грішив, Так бачте ж в пітьмі те, чого не слід Було вам бачить, а кого б вам треба, Того по вік не пізнавайте більш!" Так клинучи не раз, а кілька раз Шпигав, піднявши вверх повіки. Кров З зіниць лице його зачервонила; Не краплями кривавая роса, А мов той чорний дощ, лилась струями. Отак на двох, не на одного впало Нещастя, горем вкриті муж і жінка. Колись було тут щастя, справжнє щастя, Та нині горе, ганьба, смерть, ридання, Які лиш є де лиха, всі тут е. Хор. Чи ж хоч тепер нещасний цей найшов Якую пільгу свому горю? Слуга. Ні! Кричить, щоб відчинити двері, щоб Усі кадмейці в ньому оглядали У бійцю батька, матері—та ні! Таке страшне говорить він, що я Не смію й вимовить! Жадає, щоб Його прогнати з краю, щоб в тім домі Не був він довше, так як сам закляв. Та помочі, провідника йому Потрібно, бо над людську силу йде Його страждання. Та ось, бач, і сам! Оце відчинюють дверей верії. Побачиш швидко вид, що може сльози І ворогові витиснуть лихому. Едіпа виводять з палати. 303
