Щоб я не бачив і не чув нічого, Щоб так, відтятий від всього на світі, В нетямі я впивався власним горем. О, Кітероне, пощо ти приняв Мене, і чом, принявши, гнеть1 не вбив, Щоб світ не знав ніколи, чий я син? Полібе! Ох, Коринте, ти, котрий я Вважав ще днесь своєю вітчиною, Чом виховали ви мене вродливим, Та з зародом страшного зла у крові! Тепер я злим вказавсь і плодом злого. О, ви, три шляхи, ти, долино скрита, Ти, яре лісовий на перехрестю, Ви, що пили нещасну кров вітця, Пролиту з моїх рук, чи тямите, Що я при вас зробив? А що вчинив Потім, сюди прибувши! Шлюбе, шлюбе! Мене ти сплодив і свій плід оп'ять Заставив плодить — і явив на світ Батьків, братів, синів з одної крови, Дівчат, жінок і матерів,—що тільки Найогиднішого бува на світі. Та ні, не слід і вимовлять того, Що бачить стидно. Богом вас благаю, Сховайте, як найшвидше, де мене За містом, або вбийте, або вкиньте В безодню моря, де б ніхто ніколи Мене не бачив. Гей, невже ж ніхто з вас Мене нещасного й торкнуть не сміє? Послухайте 1 Не бійтесь! Мого горя Ніхто, крім мене, ізносить не буде. Хор. В сам час Креон для твойого бажання 1 Гнеть — зараз. 308
