дить на стіни твойого міста і твойого храма і не закриває лиця. Місяць спускає там свої дрібні сльози, та вони не потішать і не поможуть. Усі. Горе! Горе! Горе! Один голос. Аджеж не брехнею були твої заповіти і пророцтва про Месію, що ждемо його приходу? Чи, може, був ним той Иошуа з Назарета, що тут перед літами був прибитий на хресті? Не знаю, та не можу няти віри. Жду на правдивого післанця мира і побіди, щоб доказав з більшою славою і величністю, що ти наш Бог і не одуриш нас. О, пошли, пошли його! Другий голос. Тамтой товаришував з малосилими і жебраками, сам бідний, їв при столі бідарів і через те не може бути твоїм післанцем, бо Ти, опоясаний блиском, пануєш між Серафимами і Херувимами. Коли ж покажешся нам у своїй славі? Аджеж вона мусить затьмити славу Тита і Гадріяна! Чом мовчиш? Промов! Аджеж Ти не дурив нас, це ще одно, в що віремо. О, пошли, пошли його! Усі. О, пошли, пошли його! Входять Акіба і Мейр, проходять мовчки поміж рядами клячучих і зупиняються при лівім краю храмової стіни. Акіба. Тут знов бачиш нашу долю всю: Одно ридання вічне, вічний плач. 319
