До мурів храма головами б'ють, Та ще й за те нам їх благословити, Бо цей скажений біль, то одинокий Безсмертний свідок, що ми ще живі. М е й р. Мені аж чудно, відки з кожним днем Усе нові ряди беруться тут? Ти прав, равві, гаразд, що тут вони, їх плач мене порушує до сліз, Це ж явний доказ: є ми, живемо! А к і б а. Хоч в притиску, в жалобі ненастанній! Та як ріка пливе і попід льодом, Так під обухом римського тирана Живе наш люді Хто заглушить його? При тій стіні лід нагло розламався: Ми є, живем і дихаєм і чуєм, Ми знов—народ, а це ж найстарша річ! М е й р. Але який же вигляд на будуще? Сьогодні здавлений ще тліє біль, А ті стежки до хоромів Єгови, Це продухи, що в них булькоче він, До світла рветься. Та що буде завтра? І гіайгостріший притупиться зуб, Глодаючи скалу. Зцілиться рана, Мертвий спокій заляже всюди знов. А к і б а. Ледве чи так. Здається, цих стежок До храма стін щодень все більше й більше. Щодень чужії лиця бачиш тут: Ідуть із Ідумеї, з Вавілона… 320
