Із насміхом та жартами вітає Твоїх торментів гуркітливі сальви Та скорпіонів кованії вістря. Але найбільше диво — серед того Живого валу велетень Бар-Кохба: Стоїть, немов скала, і дошкою свойого Коліна переймає всі удари І відкида назад, немов дитина, Що грається в м'яча. Твої онагри Даремно ригають, отій жидівській Юрбі на сміх. Післанець З впадає за ним. О пане, утікай! Пропало місто, вкріплення розбиті, Тікає військо! Вже по нім тривога Ударила страшенним п'ястуком, Всі кидають мечі, щити, візіри, Біжуть, мов стадо тих овець безсильних, І верещать: „Рятуйтеся, хто як може!“ В глибині раз*у-раз змагається боевий галас, чимраз сильніші оклики: „Сіон! Бар-Кохба!“ Ру ф. На хвилю уступаю перемозі, Та верну з більшим військом ще сюди, Тоді Ж ВСІМ горе! Римське військо на втеці без оружжя впадав всуміш на вали з вереском. Бабії! Ні кроку! А хочете свої життя овечі Оберегти тим соромним бігом, То тих жидівських псів ось тут добийте, Щоб переможцям полишились трупи. 362
