Як ті глухі—так я сліпий, допоки Ту бачу, що не бачити лякаюсь; Все інше бачить радо зарікаюсь, Щоб нею тільки пасти зір безокий. Та вас благаю: хороніть мене Від пропастей, від лютих звірів зуба І де там ще яка чигає згуба! Бо хто, як я, все думання марне Покинув і в одну лиш думку вп'ється, О, цей сліпий, і з шляху в мить зіб'ється. У дальшого сліпця погасли очі через ненастанне плакання, так що він не може розпізнавати видимих річей, ані того світла, що колись, як він раз побачив його, зробилося причиною його щедрих сліз. Зрештою, слушно він уважає свою сліпоту не конституційною і не невлічимою хворобою; навпаки, вона видається йому наслідком поганої привички; вогонь, що розпалював душу в його очах, погашено на якийсь час ворожим йому елементом сльозавої вохкости. Коли б тільки він міг перестати плакати, то він певний, що відзчскав би знову бажану силу зору. Так слухайте ж, як він промовляє до товариства, просячи пропустити його: П'ятий сліпий. Криниця сліз все воду в очі тисне, І жодна іскра з ясних блисків тих, Що в мні горять, крізь воду не проблисне,— От тим то й зір не бачу я святих. Боюсь, що вже й остання іскра згасне Мойого зору і зовсім незрячий 372
