І не для себе, для Христа, що часто У сні мене на цеє діло кликав. Здобути землю, щоб її віддати Знов небесам. Так, отче мій, ця куля Земнй з усім тим галасом своїм, З борнею, царствами, ударами И проломами і жахом, це мій гльоб. Франціск a Paulo встав і кладе палець на труп'ячу голову. А мій — оце! Останок всеї долі, І всіх катастроф і всього упадку! І я міркую про загадку тую, Про тінь, що вічність кидає на те Задумане ніщо. Цей череп вистирча Понад людським водоворотом, наче Підводний камінь; зуби зціплені Так, як і в першу днину, і сміються, Хоч очі вже давно погасли. Ця Погана маска, що Ті з нас кожний Під шкірою хова; ця лярва знає Те, що нам всім незвісне; цей обломок Свідущий невідомого кінця… Так, під цим поглядом холодним чути Свою обнаженую душу, думать, Тонуть у мріях і старітися І жить все менше й менше, маючи За свідків тільки ті дві чорні діри, Молиться, вдивлюваться в це ніщо, В цей порох, в це мовчання, заглибляться У тіні в тій молитві, оце все, Що маю,— і цього мені досить. Т орквемада на бік. Ось слухаю його і промінь світла 403
