Кружить той безмір жизні, як нераз Вночі чи вдень, задуманий глибоко З вершин цього шпиля я розсипаю Молитви незлічені у безодню. А папа — що ж, він владник, нам подоба, Мій сину, чтить його і все прощать І все в надії жить, не бить нікого, Не видавати засуду ні на що, Гріх бачучи, покутувать за нього, Молиться, вірить і хвалити Бога. Оце закон, оце закон, мій сину, І хто його держиться, той спасенний. Т орквемада Спасенний — лиш ти сам! А інші що, дідусю? Ах, отче, день і ніч, щохвиля, вічно ринуть У пекло душі, в ту страшну безодню, В одверту, чорну пащу! В люті муки! В огонь! А ти спасаєш сам себе! А що ти робиш для своїх братів — Людей? Живеш спокійно тут, гризеш Горіхи, яблока їси, Як той Анзельм або святий Пахомій В скитах лівійських, і це має бути Досить для світа? І вже все гаразд? Нема страховищ жодних? Пітьма, пекло, Прокляті душі — це тобі байдуже, Ти сам собі задуманий глибоко На тій соломі, з тим збанком води! Так жить хіба дитині, не старому. Хіба ж нема в тобі, як у тім Бозі Створителю, того батьківського Чуття, страшного і святого разом? А рід людський, хіба ж він ввесь — ніщо? Та ж дбати слід про пса! Лікують 406
